Уффф. І як тут не вірити в містику.

47

І знову про втрачені речі. Є у мене сусіди-наймиліші старий зі старенькою, які знають мене з народження. Зараз їм за 80, але сповнені сил. Допомагають мені, я-їм. Їдучи в місто, залишають мені ключі від будинку. Ось і зараз поїхали на пару днів, сьогодні ходила почистити їм стежку від хвіртки — завтра повинні приїхати, а снігу навалило багато. Заодно вирішила і в будинок заглянути, чи не треба опалення додати. Зайшла, вийшла, двері замкнула. Зазвичай я тупо тримаю ключ в руці і несу його додому на гвоздик. А тут вирішила почистити ще доріжку. Повернувшись, «повісила» ключ

Потім школа, садок, битовуха. І щось була я сьогодні незвично зла. Бісило все. Повільно одягається дитина, тупить водій попереду, мужик не може прочитати цінник. Кіт під ногами плутається. У мене то сльози, то рик. Мені не характерно.

І ось, годинах до 6 все вгамувалося, і мене щось стиркнуло подивитися ці ключі. А їх немаєнемає на гвоздиці, де їм належить бути. Немає в ящику в передпокої, де вони гіпотетично могли б бути. Я вже покриваюся холодним потом, шаруджу по дому, залучаю дітей. Сую руки в кишені — там нічого. Облазила підлогу в машині. У відчайдушній надії знову йду до сусідів-раптом двері замкнула, а ключ в замку залишила — нірозумію, що, швидше за все, сунула їх в кишеню, а потім… Чистила сніг у них, у себе, гуляла собак, зустрічала дітей. І це все під моторошним снігопадом. Навіть якщо і був шанс знайти — то до весни.

І ось, спускаючись по їх ганку, я починаю продумувати, як я зараз буду їм дзвонити.«дядя рома, а ви завтра приїдете, так? а у вас є запасні ключі від будинку? а то я…звичайно не втратила, ні, ну що ви. Я десь у себе вдома поклала, а завтра вам обов’язково занесу, ви тільки зі своїми ключами приїжджайте».

А чи є у них запасні ключі? а якщо робити нові, то міняти замок чи ні? а якщо хто їх знайшов? ні, звичайно не вб’ють, і руки на себе не накладу, але так паршиво не було давно.

Бреду я така по їх стежці, не милуюся сніжної зимової красою, не радує смажена картопелька будинку, нічого не радує. Холодно, сую руки в кишені тієї самої куртки інамацую ті самі ключідевоньки, ну от не було їх там. Не було! вони великі, їх не помітити не можна.

І ось йду я, найщасливіша людина на всьому білому світі, дивлячись в небо кажу»спасибі». І розумію, як мало треба людині для щастя, і як мило одягається син, як чарівно плутається в ногах кіт, як важко розібратися в цінниках в наших магазинах. І як я могла через це всього злитися? і як в знаки не повірити? from hell to heaven in five seconds.